Православні святині

Велику роль зміцненні моральності суспільства грає збереження духовно-історичних традицій народу. У європейських країнах виборюють свою мову, свої традиції, свою віру, приймають закони, що захищають національні культурно-історичні цінності. Величезні кошти витрачаються на підтримку та розвиток національної культури та в результаті – нові покоління з любов'ю вивчають свою історію, культуру, традиції.

Чудово, що і в нашому краї розвиваються такі ініціативи. Центром молодіжного розвитку було виконано проект «Молодь для молоді – дізнайся православну історію свого краю», який набув широкого резонансу не лише в Харківській області, а й у сусідніх областях України. Але найбільшим досягненням проекту можна вважати звернення молоді до спільного історичного та культурного коріння наших народів.

Молоді конкурсанти творчо поставилися до своїх робіт. З любов'ю розповіли про дивовижні дива нашої землі, а ми у свою чергу хочемо запропонувати нашим користувачам доторкнутися до ще багатьох святинь нашої улюбленої Слобожанщини.


Головна святиня Слобожанщини - Озерянська ікона Божої Матері

/Files/images/2023/osn_2023/Озерянская_Икона_Божией_Матери.Багалий.jpgОзерянська ікона Божої МатеріОдна із найстаріших харківських святинь – ікона Озерянської Божої Матері. На жаль, оригінал цієї ікони досі не зберігся. Але збереглися численні архівні документи, спогади харків'ян, які розповідають про події, пов'язані з цією іконою. Цих документів велика кількість, адже з цією іконою так чи інакше пов'язане життя кількох поколінь харків'ян. Про появу цієї ікони розповідає народний переказ. У ХVI столітті за часів татарських набігів на територію теперішньої України селянин села Озерянки (перебуває за три кілометри від Мерефи) косив траву на лузі.

Після одного з помахів коси почув людський стогін. Нахилившись, побачив у траві розсічену косою ікону Божої Матері, а перед нею палаючу свічку. Знахідку він переніс додому, а вранці ікона зникла. Виявили її на лузі на тому самому місці. Розсічені косою частиною ікони, щільно з'єдналися між собою, а поруч із іконою почало бити джерело з ключовою водою. На місці знаходження знахідки збудували храм, який освятили на честь Різдва Богородиці – там довгий час ікона зберігалася. Пізніше поруч з'явився монастир.

Зберігся спогад одного зі старожилів Мерефи, датований 1762 роком: «Бачив я і пам'ятаю, що в церкві Озерянської пустелі стояла чудотворна ікона, а звідки і ким була поставлена, знати не можу». Багатьом віруючим ікона принесла зцілення хвороб. Поголос про чудеса швидко поширився серед людей, а ікона отримала назву Озерянської.

1787 року Озерянську пустель закривають, а ікону переносять у Куряж – найстаріший харківський монастир. Образ Озерянської Божої Матері починають вважати покровителькою міста Харкова. На поклоніння чудотворному образу приходили жителі Харкова та околиць, і влітку для прочан ікону переносили до церкви Святого Онуфрія, влаштовану на джерелі під горою. Поруч купальні, де нерідко відбувалися зцілення хворих на фізичні недуги, дарувала зір, допомагала при переломах і травмах. Ченці документально фіксують численні випадки чудесного зцілення: «Зцілення людини, що мала усохлу руку, зцілення людини з Липців, яка не володіла ногою, зцілення дівчини Бардакової, одержимої біснуванням, зцілення Івана Миколайовича Бочковського від хворобливого шуму у вухах, ісце дівчинки від горлової хвороби…». Заступництво ікони мешканці Харкова відчували завжди. Але найбільше випадків лікування зафіксовано у 1833-му, 1848-му та 1871-му роках. У цей час у Харкові лютувала холера.

Молитва перед образом Озерянської Божої Матері вплинула на долю нашого відомого земляка Григорія Квітки-Основ'яненка. У п'ятирічному віці після перенесеної застуди Григорій осліп. Спроби повернути зір за допомогою ліків бажаного результату не принесли, і тоді мати Квітки вирішила вирушити до Куряжу до чудотворної ікони. У момент молитви перед чином до хлопчика повернувся зір. Після цього Григорій вирішив назавжди залишитись у монастирі. Декілька років він був послушником у Куряжі і, можливо, залишився б там до кінця життя. Але один із родичів Квітки – священнослужитель – сказав, що Григорій потрібніший людям. Після цих слів він покинув монастир.

Незабаром Преображенський монастир закривають. А ікону переносять у Покровський чоловічий монастир. При повторному відкритті монастиря ікону знову повертають у Куряж. У 1844 році преосвященний Інокентій отримує дозвіл священного Синоду на перенесення ікони на зиму з Курязького монастиря до Покровського. Тоді ж встановлюються і два хресні ходи – 30 вересня ікону переносили з Куряжу до Харкова, а 22 квітня з Харкова до Куряжа.

З хресною ходою пов'язана і перша в Російській імперії кінематографічна зйомка. 30 вересня 1896 року відомий харківський фотограф Альфред Федецький (1857-1902 рр.) зняв документальний фільм «Перенесення чудотворної ікони Курязької Божої Матері до Харківського Покровського монастиря». На жаль, ця кіноплівка не збереглася, як і не збереглася і сама ікона. У 30-ті роки ікона була втрачена. Справжнє зображення представлене та точно описане в «Історії міста Харкова за 250 років його існування» Д. І. Багалея та Д. П. Міллер: «Богородиця зображена повернутою обличчям у бік Немовля, на ній червоний хітон і блакитний мафорій, на голові корона; права рука її в позі моління, а лівою вона підтримує Немовля Христа, що сидить у неї ніби на колінах у лівої руки. Немовля одягнене в червону сорочку-хітон, на голові у нього така ж корона, як і у Богородиці. У лівій руці він тримає невелике Євангеліє, а правою благословляє. Німби в обох жовті. Починаючи від плечей навколо німбів Богородиці та Христа на тлі ікони йшли зірки, видимі й досі. Вгорі ікон, праворуч і ліворуч хмари. Розміри ікони – висота 40 см, ширина 34 см.

Саме цей опис святині, зроблений на початку ХХ століття Д.І. Багалеєм та Д.П. Міллером, виявилося тим джерелом, спираючись на яке Озерянська ікона, втрачена у 1930-ті роки була відтворена на початку ХХІ сторіччя – у вересні 2010 року. 16 вересня того ж року цей відтворений образ був освячений на місці його здобуття – в Озерянах, а нині знаходиться у Хрестовоздвиженському храмі Покровського чоловічого монастиря.

Але навіть варварське знищення не спромоглося викреслити її з пам'яті людей. У трьох харківських церквах на її честь освячено престоли, як і раніше, в кожному харківському храмі обов'язково зберігається список з Озерянської ікони Божої Матері.

І сьогодні, як і раніше, храм і купіль діють в Озерянах і кожен бажаючий може набрати тут святої води і зануритися.


Старовинний храм у «тихому центрі»

Людину, яка вперше потрапляє в цей храм на службу, дивує і вражає якийсь особливий настрій, що панує тут. Його словами передати складно. Мабуть, це відчуття загальної, зосередженої молитви. Тут немає метушні, якогось зайвого руху і штовханини. Не видно тут і людей бездіяльних, що зайшли просто так, із цікавості. Атмосфера напівтемного величного старовинного храму сприяє зосередженості й самозаглибленості. А святі з ікон дивляться вимогливо й суворо: з чим ти прийшов до них сьогодні? Про що ти просиш?

/Files/images/FLW/рапоапр.jpgСвято-Иоанно-Усікновенська церква У «тихому центрі» Харкова в Молодіжному парку стоїть старовинна церква. Вона збудована 160 років тому. Парком ця територія стала 40 років тому, а до того тут було кладовище, на якому поховано багато видатних людей міста: історик Д. І. Багалій і етнограф М. Ф. Сумцов, архітектор Бекетов і поет П. П.Гулак-Артемовський, художник С.І.Васильківський і актор К. П. Соленик.

На кладовищі в 1857 році за проектом губернського архітектора Андрія Тона була збудована церква в ім’я Усікновення Голови Іоанна Предтечі. Того ж року вона була освячена архієпископом Харківським і Охтирським Інокентієм Борисовим на честь трагічної події – страти пророка Іоанна, Передвісника Ісуса Христа.

Подальша доля храму не відрізняється від сотен інших: він зазнав закриття та наруги у 20-х роках та відкриття в роки війни. Але на відміну від багатьох інших харківських храмів, вона тут більше не припинялася. Тоді на куполах храму були поставлені дерев’яні хрести, а з дощок і фанери віруючі своїми силами зробили іконостас. Пізніше у храм з Історичного музею був переданий унікальний вітражний іконостас – такого більше немає ніде в Україні. Він був зроблений на початку ХХ століття для домової церкви видавництва газети «Южный край». Ним храм пишається й сьогодні.

Храм у своїй новітній історії встиг пережити багато що: і студентські дискотеки в кафе, що знаходилось поруч, і варварське відношення під час зносу кладовища – бульдозеристи тоді завалили вхід у храм купами землі, змішаними з людськими кістками, і віруючі лопатами розчищали завали. Віруючі самотужки робили ремонт ( храм був не обштукатурений, дах протікав); упорядковували територію, а паралельно – досліджували історію храму. Як результат на фронтоні з’явилася меморіальна дошка, присвячена видатній людині, відомій в усій країні, - отцю Тимофію Буткевичу. Настоятель Харківського кафедрального Свято-Успенського собору; професор богослів’я Харківського університету; гласний Харківської міської Думи і член Державної Ради; автор вісімдесяти робіт із богослів’я і історії православної церкви – колись він служив у цьому храмі, а згодом був похований на Усікновенському кладовищі.

Сьогодні старовинний храм у «тихому центрі» є духовним центром віруючої інтелігенції. З кожним днем на службах все більше стає молоді. Зараз у храмі зберігаються образи, написані іконописцями різних шкіл. Благодать від цих старовинних ікон та молитви віруючих людей в цьому храмі змогли повернути Свято-Иоанно-Усікновенську церкву до повноцінного духовного життя.

(Складено за матеріалами періодичної преси).


Домова церква – Святого та Нерукотворного Образу Христа Спасителя

/Files/images/FLW/5167099634_da562bd528-40428.jpg

Харків був багатий на храми. Крім монастирських та цвинтарних церков у нашому місті було багато інших культових споруд – будинкових та безприходських церков, каплиць. На початок ХХ століття кількість церков перевищувала два десятки. Більшість із них обслуговувало незначну кількість віруючих, але були й винятки.

Так великою популярністю користувалася Свято-Антоніївська домова церква Харківського університету на Університетській вулиці. Тут був найкращий у місті хор, і відвідувалася вона різними верствами населення. Ікони Спасителя і Богоматері, що знаходилися в цій церкві, були написані художниками В.Л. Боровиковським та А.Г. Венеціановим, а також викладачами університету Ф.Ф.Рєпіним та Куликовським. У радянські часи тут розташовувався культурний центр «Юність».

Багато і красиво прикрашені будинкові церкви були при гімназіях, інституті шляхетних дівчат, єпархіальному жіночому училищі. Прекрасні церкви перебували і при лікарнях, психіатричній лікарні, богадільні, пересилочній в'язниці, благодійному товаристві та інших закладах. Майже жодна з них не збереглася. 1993 року було відновлено лише Олександро-Невську лікарняну церкву.

З середини ХIХ століття у Харкові стали споруджуватись каплиці, їх влаштовували в огорожах храмів, на цвинтарях та міських площах. На Привокзальній площі стояла Олександрівська каплиця, а на колишній Сергіївській площі – за радянських часів площа Пролетарська (нині знову Сергіївська) – Олександро-Невська. Каплиця у Харкові на початку ХХ століття було понад десять. На жаль, жодна з них не дожила до наших днів. Разом із церквами вони створювали особливий міський ландшафт, що відрізнявся затишком, духовним кліматом та неповторною красою.

А тепер про одну з будинкових церков – Святого та Нерукотворного Образу Христа Спасителя, що знаходилася при Харківському комерційному училищі.

Наше місто вже наприкінці ХIХ століття було великим торговим і комерційним центром і потребувало кваліфікованих спеціалістів з обслуговування цих сфер діяльності. Існуюче комерційне відділення 1-го реального училища не могло задовольнити зростаючий попит на фахівців, й у середовищі харківського купецтва почали говорити про доцільність створення спеціального навчального закладу.

Каталізатором цього задуму стала трагічна подія на залізничній станції Борки, коли зазнав катастрофи царський потяг, але царська родина завдяки щасливому випадку врятувалася. Те, що сталося, послужило приводом для прояву городянами патріотичних почуттів і сприяло реалізації задуму про створення комерційного училища. Почалося збирання коштів. У князя В. Ширанського-Шахматова було куплено для забудови ділянку по вулиці Німецькій (нині Пушкінській), оголошено конкурс на кращий проект будівлі училища.

В нем приняли участие архитекторы И.Загоскин и молодой А. Бекетов, к тому времени окончивший Академию художеств в Петербурге. Бекетов и стал победителем конкурса. Первая работа принесла ему большую известность. Он становится выдающимся архитектором, и только в одном Харькове по его проектам было построено более 40 зданий. ( В 2017 году общественность Харькова праздновала 155-летие со дня рождения великого зодчего).

Коммерческое училище, носившее имя императора Александра III было открыто в 1893 году. Здание, построенное в стиле неоренессанса, по красоте и удобству в эксплуатации не имело себе равных в городе. Директором был избран купец М.П.Соколов

С северной стороны училища непосредственно к зданию, составляя с ним гармоническое архитектурное единство, примыкала домовая церковь Святого и Нерукотворного Образа Христа Спасителя. Церковь была выполнена в русско-византийском стиле. В нее вел вход со стороны основного здания, с площадки двухмаршевой широкой лестницы. Такое совмещение соответствовало идее домовой церкви: книжное светское учение не пустая забава, а большой труд и нравственный подвиг, всегда соединенный с духовным началом, о чем никогда не следует забывать. Своим внешним видом, благолепием и духовным содержанием церковь подчеркивала эту мысль и всегда напоминала о ней.

Церковь была довольно большой и вмещала около 600 человек. Общий план представлял собой прямоугольник, разделенный на три неравные части – собственно церковь, притвор и алтарь. Такое планировочное решение оформлялось двумя сквозными арками, на которых покоился голубой купол с золотыми звездами. Центральная его точка - золотая розетка, из которой на золоченой бронзовой цепи спускалось паникадило замечательной художественной работы, а снаружи купол был увенчан золоченым четырехконечным крестом, господствовавшим над всем зданием.

Внутри церкви на арках были начертаны изречения из священного писания – « Аз есьмь свет миру», «Боже, милостив буди мне грешнику», «Свет Христов просвещает всех». Над подпружными арками на прозрачном голубом фоне витали крылатые головки херувимов. Они символически указывали на полноту божественной жизни в храме Божием.

Иконостас по проекту А. Бекетова был выполнен Е. Гетманом в иконостасной мастерской в Белгороде и стоил 4700 рублей. Все иконы были новыми, их написал академик живописи М.Ф. Селезнев.

Церковь, как и само училище, пользовалась большим почетом у харьковчан и вызывала законную гордость у самих учащихся.

К большому прискорбию, все это церковное великолепие не дожило до нынешнего дня. После революции церковь Святого и Нерукотворного Образа Христа Спасителя, как и все храмы и монастыри, была разграблена, а ценные изделия конфискованы. В 1920 году в здании бывшего коммерческого училища разместился юридический институт и здание церкви было превращено в хозяйственное помещение. Во время военных действий 1941-1943 годов в него угодила большая авиационная бомба. После войны основное здание восстановили в облике, близком к первоначальному, а на месте церкви построили актовый зал, который служит и поныне.

Очень печально, что в бессмысленных войнах и революциях гибнут люди и ценности художественно-исторического значения, потери которых невосполнимы.

(Складено за матеріалами періодичної преси).


Свято-Троїцький храм на Подолі

/Files/images/FLW/Без названия.jpg На честь Святої Трійці на Харківщині було побудовано два десятки храмів. Але, мабуть, один з найдавніших – той, що в самому центрі Харкова, на Подолі.

Харкову було всього 5 років, коли в низині біля стіни фортеці, в районі, де мешкали ремісники, було побудовано першу дерев’яну Свято-Троїцьку церкву. Який вигляд вона мала, ми можемо тільки здогадуватись. Проте на її честь було названо Троїцьку башту Харківської фортеці з брамою, звідки починалась дорога на Зміїв.

Переселенці з Правобережжя зберегли цікавий звичай: священика обирала парафія. І велика роль у парафіяльному житті відводилася громаді. Храм будувався на пожертвування, парафіяни потім дбали про його оздоблення та активно займалися благодійністю. Згодом священників стала призначати єпархія, але традиції благодійності збереглися.

Через 100 років на цьому місці було побудовано кам’яний храм. Але населення Подолу (це історичний район в центрі міста, обмежений річками Харків і Лопань, а також Вірменським провулком та Павлівським майданом. Цей район включає в себе вулицю Кооперативну з навколишніми вулицями і провулками) - ремісники, цехові майстри, міщани – були людьми небагатими, а тому церква всередині навіть не була розписана – за звичаєм того часу, стіни були прикрашені лише іконами в рушниках.

У другій чверті ХIХ століття Поділ починає різко зростати й багатіти. Це позначилося і на храмі – було куплено землі, щоб розширити церковний двір, влаштовано приміщення для причту і церковної лавки, для ікон придбали багаті срібні та визолочені ризи, а ще було куплено чудові багаті судини, хрести та Євангелія. Однак сам храм став затісним, і вирішено було звести новий – просторий і красивий.

Проект нового храму замовили архітектору Андрію Тону, братові знаменитого архітектора Костянтина Тона – того самого, який побудував храм Христа Спасителя. Кокошники, баньки-цибульки, лиштви на вікнах – все це злегка нагадує церкви, побудовані безвісними народними майстрами XVI-XVII століття. Троїцький храм був набагато скромнішим, ніж його іменитий прототип, що цілком зрозуміло: Харків з його населенням в 40 тисяч був звичайним губернським центром.

Поки йшло будівництво, дружина купця Андрєєва, що жила поруч з храмом, віддала весь другий поверх свого будинку для проведення служб. Саме завдяки цьому новий храм було споруджено на місці розібраного старого, а не поруч з ним, як це було в інших випадках у разі перебудови храмів. У 1861 році, через 12 років після створення проекту, новий храм було освячено. Його спорудження обійшлося в 55 тисяч рублів – і все це були пожертвування парафіян.

Свято-Троїцький храм став справжньою окрасою Подолу. Золоті зірки на його блакитних банях, визолочені хрести і ангели на дзвіниці було видно здалеку. Іконостас храму було зроблено місцевим умільцем – селянином Гетьманом, а ікони написано художником Ковтуновським. У храмі було три прибудови: головна – в ім’я Святої Трійці, південна – на честь Різдва Пресвятої Богородиці, і північна – в ім’я Олексія, чоловіка Божого. Через 6 років після освячення храму у дворі було побудовано каплицю на честь чудесного порятунку імператора Олександра. Новий храм успадкував традиції благодійності, сформовані століттями. Умови для цього були: друга половина ХIX століття – час, коли в Харкові бурхливо розвивалася торгівля, і Поділ з його купецько-ремісничим населенням був не найбіднішим районом міста.

Крім притулку для людей похилого віку і шпиталю для відставних солдатів, у церковному будинку було відкрито початкове народне училище, в якому навчали елементарної грамоти. Дбали парафіяни і про оздоблення храму. До початку ХХ століття Троїцька церква мала такі цінні в історичному і художньому відношенні ікони та начиння, що їх експонували на виставці, організованій до 12-го Археологічного з’їзду.

Одним з перших декретів Радянської влади був декрет про відокремлення церкви від держави. А на початку 20-х років почалася конфіскація церковних цінностей. З Троїцького храму було вивезено 5 пудів, 5 фунтів і 72 золотника срібла. Найцінніші предмети та ікони було вилучено для передачі в музей. А в 1930 році, за постановою міськвиконкому, Троїцький храм було закрито, бані зруйновано, дзвони знято, дзвіницю розібрано, а приміщення використовувалося спочатку як склад, а згодом тут влаштували пекарню.

Стараннями служителів і парафіян на початку 90-х років ХХ століття храм почав відроджуватися. Відновлено розпис та іконостаси, причому ікони написано сучасними майстрами в іконописній традиції ХV- XVI століття. А нещодавно знову здійнялася вгору баня дзвіниці, на якій, як колись сяють золоті зірки.

(Складено за матеріалами періодичної преси.)


История храма Трех Святителей и его мецената

/Files/images/FLW/церкв.jpgОткуда и когда в Харьков приехало семейство Гольбергов, доподлинно неизвестно. Известно лишь, что в конце ХIХ века в купцах второй гильдии состояло пять родных братьев-евреев, принявших православную веру: Александр, Василий, Григорий, Дмитрий и Иван Гольберги. Занимались они первоначально торговлей железно-скобяными товарами и красками. В 1894 году один из братьев, Григорий, обратился в Харьковскую городскую управу с ходатайством об открытии в доме № 5 по улице Университетской небольшой фабрики для сухого приготовления масляных красок.

Через три года ассортимент составлял 28 видов красок, 3 вида олифы, а продукция получила медаль Полтавского общества. На Екатеринославской предприимчивый купец открыл еще одно отделение, а на Москалевке – фабрику, теперь уже для варки красок.

Одновременно Григорий Гольберг торговал английскими керосиновыми и газовыми двигателями, инструментами, цементом, брезентом, жестью и пеньковыми изделиями собственного производства. Короче говоря, это был «магазин 1000 мелочей» и харьковчанам такой подход нравился. Прибыли росли, и к 1899 году у Гольберга были контора и магазин в одном из самых престижных мест – на Торговой площади. Фабрика переезжает с Москалевки на улицу Заиковскую, где и находилась вплоть до 70-х годов ХХ века, сменив после революции название на «Красный химик».

К 1903 году Григорий Осипович Гольберг, единственный из пяти братьев, стал купцом первой гильдии. Он обзавелся красавицей женой и четырьмя детьми. Местом своего родового гнезда выбрал Заиковку и начал скупать там участки земли. На углу Заиковской и Грековской был приобретен участок под застройку собственного дома, а рядом возвели особняки и братья Григория – Александр и Василий.

Район Заиковки и сегодня представляет собой настоящий заповедник старого Харькова. История этого места похожа и не похожа на истории других харьковских окраин. Не похожа, потому что вошла в городскую черту очень давно – еще в конце ХVII века: здесь была слободка, населенная казаками Харьковского полка. Тем не менее до середины ХIХ века заселена она была неравномерно; вдоль Нетечи было болото, а с юга от нынешней улицы Гольдберговской была даже своя «Аравия» - пустынные земли с солончаковой почвой, на которой мало что могло вырасти. «Аравия» принадлежала помещикам Квиткам, и в 1883 году потомок этого рода продал эти земли городу, а городские власти начали продавать участки под застройку. По мере обживания территории у новоселов возникло желание иметь свою церковь: до ближайших православных храмов – Преображенской церкви на Москалевке или Александро-Невского храма – было далеко. Инициативу взялся реализовать самый богатый человек в округе – Григорий Осипович Гольберг, а ближайшей советчицей и помощницей стала его жена Мария Дмитриевна. 9 января 1906 года состоялось собрание жителей окрестных улиц, на котором было решено строить храм на пожертвования. Мария Гольберг безвозмездно передала под строительство храма принадлежавший ей участок земли напротив своего будущего дома. Григорий пожертвовал 10 тысяч рублей (общая сумма постройки вылилась в 200 тысяч) и обязался всячески помогать строительству, а потому был выбран председателем строительного комитета. Храм был заложен в 1906 году; его решено было назвать в память трех святителей, особо почитаемых в православии Василия Великого, Григория Богослова и Иоанна Златоуста.

Проект храма был поручен одному из лучших харьковских зодчих – Михаилу Ловцову, автору проекта харьковского городского Благовещенского собора и больничного Александро-Невского храма. В качестве прообраза была выбрана церковь подворья Киево-Печерской лавры; еще один аналог храма на Заиковке – знаменитый петербургский Спас «На крови». Снаружи храм поражает богатством архитектурного убранства, выполненного в неорусском стиле, а внутри он совершенно непохож ни на один харьковский храм. Здесь нет привычных нам колонн, на которые опирается купол. В момент его создания архитекторы и строители получили в свое распоряжение новый материал – железобетон, и экпериментировали с его возможностями. Как результат – Михаил Ловцов предложил систему перекрещивающихся арок, поддерживающих свод, и избавил храм от колонн. Поэтому первое впечатление, когда туда заходишь – что храм необычно просторный. На самом деле он был рассчитан на 650 человек (для сравнения скажем, что в Благовещенском соборе помещается несколько тысяч).

Строительство продолжалось восемь лет, заболевшего Ловцова в качестве руководителя строительства сменил не менее авторитетный специалист – епархиальный архитектор Владимир Покровский, которому пришлось создавать рабочие чертежи и шаблоны и наблюдать за ходом работ.

Внутри храм поражает не только необычной планировкой, но и уникальными росписями: жар-птицы, диковинные цветы и замысловатые узоры из веток и листьев, и рядом – совершенно неожиданные ромашки и земляника; на хорах – Адам с лопатой, возделывающий, по-видимому, райский сад, на стенах центральной части – святые с мудрыми, строгими и какими-то очень живыми лицами. Автор росписей – талантливый ученик Репина и Серова петербургский живописец Алексей Соколов – расписывал храм два года. Его же кисти принадлежат почти все иконы в иконостасе. Правда, они были написаны как временные, на тонких досках, в ожидании, пока здание храма даст осадку, а потом планировалось заменить их постоянными, но не сложилось…Великолепный иконостас, выполненный по чертежам архитектора Владимира Покровского, резали из дерева и золотили в Италии.

29 мая 1915 года состоялось торжественное освящение храма. На церемонии присутствовали и высшие чины Харьковской епархии, и вся городская власть, а само освящение совершал митрополит Киевский и Галицкий Флавиан. На торжества из Куряжа была привезена главная святыня Слобожанщины – икона Озерянской Божией Матери. Такое внимание уделялось только что построенному храму потому, что здесь решено было открыть подворье Куряжского монастыря.

Одновременно со строительством храма шло благоустройство района: возводились высокие – по тем временам – доходные дома и здание училища, надстраивалась приходская школа и прокладывалась трамвайная линия, связавшая Заиковку с центром города.. Самым передовым достижением цивилизации стало проведение сюда телефона. Окраина оживала, превращаясь в престижный район. Но к 1916 году дела у Григория Гольберга пошли хуже: то ли много денег ушло на благотворительность, то ли конкуренция ужесточилась – в городе было уже 16 фирм, торговавших красками. Как бы там ни было, но к этому времени Григорий Осипович опять числится в купцах второй гильдии. Фирма его уже называлась «Григорий Гольберг. Товарищество на паях», и ей принадлежало три магазина. А через год грянула революция – и в ее водовороте исчезло семейство торговцев железно-скобяными изделиями и масляными красками. А Харькову на память о большом и шумном семействе остался православный храм, украшенный шестиконечными звездами и греческими православными крестами – как символ нашего многонационального города. На сегодняшний день среди храмов Харькова он последний, построенный до революции, и единственный, сохранившийся до наших дней практически в первозданном виде.

(Составлено по материалам периодической печати.)

Кiлькiсть переглядiв: 2199

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.